Раніше, як хтось згадував слово "Мазури", мені здавалось, що це десь такі самі гори як Карпати і Бєщади (Bieszczady). Населення, яке там живе, то гуралі. Я була впевнена, що в Польщі є гори і море і тим ландшафт Речі Посполитої обмежувався.
Проте у зв'язку із обставинами, які склались, мені треба було, все-таки, заглянути в карту, погуглити і розказати своєму чоловікові, що географію в нас в сім'ї краще знав мій брат. Що поки сама не поїду і не побачу, то воно для мене загадка. Тому ми вирішили поїхати. А що нам велосипедистам — ровери на дах машини, уряд організував довгі вихідні аж з четверга до неділі і ми 19 червня поїхали туди.
Вийшло так, що всі інші раніше вже запланували їхати на Мазури. А нам довелось місце проживання шукати там, де воно було, а не де нам хотілось. Ото й найшли недалеко Гіжицька(Giżycko), місцевість Вілкаси(Wilkasy). На карті виглядав як більший населений пункт на березі озера. Настільки близько до Росії, що аж трішки було не по собі. Близько до моря. Проте на море мала б бути інша поїздка і не зараз, бо всі кажуть, що воно холодне і тільки на осінь можна чекати, що вода підігріється, якщо погода буде добра... страшно багато "але".
Мешкали ми в двоповерховому будинку, який спеціально власники влітку винаймають туристам, тут це називають агротуристика, на Україні — зелений туризм. Приємною несподіванкою було те, що можна було користуватись кухнею із всім необхідним. До тепер нам такі умови не траплялись. Маркетинговим хітом було те, що ціни для всіх 50 злотих за людину, а от тільки Вам, — говорила хазяйка, — буде за 45. Дивним було те, що питали, а яка ціль приїзду. І лише потім сказали, що є вільні місця.
Цікавим було те, що у Вілкасах велодоріжки займали цілий тротуар і були зроблені з червоної бруківки. Такі широкі, що на них в одну сторону спокійно могло б їхати три велосипедисти. Тротуар по другу сторону дороги був для пішоходів. До міста Гіжицько можна було їхати попри дорогу доріжкою для велосипедів, або стежкою по узбережжю озера Негочін(Negocin) — третім за величиною озером у Вармінсько-Мазурському воєводстві.
Вже у самім місті ми натрапили на канал, який поєднував Озера Негочін та Кісайно(Kisajno).
Ми, довго не думаючи, вирішили теж поїхати і на нього подивитись. Хотілось продовжувати їхати берегом, але на ньому як величезні гриби росли туристичні бази. Зайти подивитись на них була не проблема, але проїхати берегом було неможливо. Натрапили на військовий полігон. Шлагбауми були відкриті, нам на зустріч їхали велосипедисти, ми зрозуміли, що їхати туди, все-таки, не заборонено.
І десь далеко від Гіжицько, ми найшли маленький клаптик пляжу, де ще ніхто не купався, зважаючи на погоду.
По дорозі до дому ми натрапили на маленьке озерце недалеко від форту Боєн (Twierdza Boyen), де розважалась місцева молодь. Їм не заважало, що погода ще не для купання, хоча так думали всі інші.
Другого дня ми доїхали до міського пляжу і місця прогулянки туристів та були свідками завершення Олімпіади по плаванню для дітей.
Мали можливість спостерігати неймовірний захід сонця та кокетувати з чайками.
Тепер для мене Мазури — це озерний край в гористій місцевості, де живуть милі люди. Там спокійно і затишно. З'явилась нова мрія — побачити озерний край із сторони самого озера, сісти на човна і проплисти численними каналами, які з'єднують озера Вармінсько-Мазурського воєводства.
